Карантин – найкращий час для саморозвитку

Інтерв’ю з пані Людмилою Андрійченко 

Інтерв’юер – Наталія Андрійченко

 Це інтерв’ю відбулося у весняний сонячний день. Приємний сільський краєвид, затишний будиночок, запашна кава, чорний пес-жевжик – здається, ідеальні складові вдалого інтерв’ю з мамою. Ми з моєю привітною та усміхненою респонденткою зручно вмостилися на кухонних диванчиках і теревенимо про непростий, але водночас ресурсний період нашого життя – карантин.
- Доброго ранку, мамо. Дякую тобі, що погодилася поспілкуватися зі мною. Адже знаю, що попри карантин ти завжди квапишся встигнути зробити якнайбільше цікавих справ. Який у тебе настрій сьогодні? 
- Доброго ранку, Наталю. Коли ти запропонувала, я одразу почала думати, чим зможу поділитися. Адже минув цілий місяць карантинного життя. І впродовж місяця я стикалася з різними ситуаціями. Деякі мене радували, інші засмучували. Але сьогодні настрій у мене позитивний. Я налаштована спілкуватися і ділитися своїм оптимізмом.
 - Приємно таке чути! Отже, спочатку я б хотіла дізнатися, які емоції у тебе викликала звістка про тривалий карантин. Ти засмутилась, зраділа, що можна буде побути вдома, чи, можливо, відчула щось зовсім інше?
 - Знаєш, я чомусь зовсім не засмутилась. Звісно, трохи пізніше виникали різні емоції. Але я сприйняла карантин як можливість. З одного боку, це можливість відпочити від насиченого спілкування з людьми на роботі, бо дистанційна робота не так мене обтяжує. А з іншого, нагода приділити час моєму улюбленому саду. Тому можу сказати, що сприйняла звістку спокійно.
- Але ж не може бути все так безхмарно. Гадаю, кожна людина стикається з певними обмеженнями й труднощами на карантині. Як у тебе з цим? 
- Хм… Звісно, певні труднощі є. Я, наприклад, не можу піти в кіно чи театр, або відвідати ботанічний сад. Там же зараз магнолія квітне. Це має бути дивовижно красиво! Але я намагаюся завжди бути оптимісткою і бачити ресурси й можливості там, де їх важко розгледіти. На карантині я можу більше спілкуватися з вами, моїми найріднішими людьми. Можу ретельніше доглядати за улюбленими квітами. Тим паче, що тепер у мене є теплиця, в якій я планую посадити «примхливі» овочі та отримати щедрий врожай. Нудьгувати й думати про погане зовсім ніколи!
- Так, мамо. У тебе стільки життєвої енергії, що, здається, вистачило б на цілий світ. Напевно, впродовж карантину траплялися й кумедні ситуації. Поділись, будь ласка, з читачами. Що тобі запам’яталося найбільше? 
- Справді (усміхається), і смішного не бракує. Найбільше мене розважає, напевно, наш пес Чарлі. Такого жвавого пса ми раніше не мали. Згадую, як він нещодавно вступив у боротьбу з садовим шлангом. Це ж треба, він, мабуть, подумав, що то якась змія. Його не злякала навіть вода, яка лилася зі шланга. Битва була запеклою. Ох, а як я сердилась на нього, коли він забіг до новенької теплиці, двері за ним зачинилися, він прожогом кинувся рятуватися й продер дірку в плівці, якою накрита теплиця. Але що вдієш. Не уявляю, як було б нудно без цього бешкетника.
- Наш пес – ще той розбійник. Знаєш, мамо, що мене цікавить найбільше?
 - Ні, але тепер і мені цікаво, що ти запитаєш.
- Що ти хочеш зробити в першу чергу після карантину? 
- Піти в кіно!
- А телевізор? 
- Не те, зовсім не те. Я люблю атмосферу кінотеатру. Екран великий, тому здається, що ти прямо там, з героями. Дуже приємне відчуття.
- Що ж, дякую, мамо, за таке змістовне й веселе інтерв’ю. Ти дуже цікавий співрозмовник. Що порадиш нашим читачам? 
- Пораджу не впадати у відчай, бути терплячими. Адже карантин колись закінчиться. А такої класної нагоди зблизитися з рідними людьми та приділити час своєму фізичному й духовному розвитку може більше й не бути.
- Гадаю, це найкраща порада, яку можна дати! Дякую за бесіду і бажаю тобі вдалого дня сьогодні. 
 - Навзаєм, Наталю. Віримо в добро.